Микола Закусов. Пам’ятник Янові Кілінському

Коли у 1893 році з’явилося міське періодичне видання «Gazeta Stryjska», то вже у ч.8 надруковано редакційний допис, що містив наступні рядки: «Наше місто на сьогодні не посідає жодного пам’ятника на публічному місці. Площі пусті, нічим не оживлені, справляють нудне враження…»[1] І справді, після пожежі 17 квітня 1886 року, Стрий тільки-но почав відновлюватись: відбудовано костел, заплановано впорядкування вулиць і  парку «Вільшина», де, щоправда, ще у 1862 році встановлено фактично перший міський пам’ятник загиблим воїнам тутешнього  піхотного  полку… Заздрісного запалу додавало і те, що інші міста вже мали принаймні по одному монументу. Навіть невелика Бохня чи сусідній Болехів, де встановлено відповідно скульптури польських королів Казимира Великого і Яна ІІІ.

Автори допису нагадали про потрійну користь монументів, що  одночасно: поширюють знання про минуле народу, свідчать про рівень цивілізованості суспільства та є оздобою міста; і головне - про  давній задум спорудження на одному з майданів  пам’ятника Міцкевичу. Для цього було зібрано певні кошти і навіть визначено місце з поваги до знаного мецената барона Зигмунта Ромашкана(1825-1893), який пожертвував 1000 злотих на облаштування одного зі скверів, у майбутньому названого його ім'ям.

 Втім, вшанувати пам'ять поета тоді  прагнули чи не повсюдно. Зокрема у Львові подібна ідея народилася ще у 1856 році, одразу після його смерті, одначе першим спромігся її втілити Краків. Відтак, львів’яни на деякий час відклали свою ініціативу,  а натомість, впродовж ознаменованих так званою «памя’тниковою чумою»[2] 1890-х, спорудили пам’ятники Олександрові Фредру, Теофілові Вишневському, Янові Собеському…

Та для нас особливо цікавий львівський монумент героєві польського повстання 1794 року, шевцеві з Варшави, в’язню Петропавлівської фортеці, полковнику Янові Кілінському(1760-1819). Комітет його побудови створено у 1888 році з ініціативи Станіслава Нємчиновського, скульптуру замовлено у Юліана Марковського(1846-1903), виготовлено з білого каменю із Миколаєва і встановлено без урочистостей, з деяким запізненням, 18 червня 1895 року у колишньому Стрийському  парку, який тепер носив ім’я Кілінського .

    

Врешті-решт, саме цього національного героя через якийсь час обрали поляки у Стрию, на відміну від  Дрогобича і Трускавця, де не відмовились від втілення образу Адама Міцкевича.

 На одному з польських аукціонів пощастило натрапити на світлину, датовану 16 травня 1898 року, проекту стрийського пам’ятника Кілінському з відозвою Комітету міщан про збір коштів на його спорудження.

 Скупу згадку про відкриття пам’ятника у четвер 6 вересня 1900 року знаходимо в одній  львівській газеті: «Відкриття пам’ятника Кілінському відбулося вчора перед полуднем у Стрию. Пам’ятник виконав артист різьбяр Вуйцик.» [3]

Як вдалося встановити, випускник Краківської академії мистецтв Станіслав Вуйцик(1864-1930) передусім відомий роботами релігійного характеру. За дивним збігом обставин, він виготовив багато пам’яток у сьогоднішньому місті-побратимі Стрия Новому Сончі. Зокрема, неіснуючий пам’ятник А. Міцкевича (відкритий 4 грудня 1898 року) та скульптури у тамтешній ратуші, що збереглися до наших днів.

Таким чином, в урбаністичному просторі Стрия з’явилося місце з політичним навантаженням для проведення національно-патріотичних акцій та церемоній сакрального змісту (святкові урочистості, посвяти, нагородження)[4]. Ще одним маркером у міському середовищі стала вулиця Яна Кілінського (сьогодні частина вулиці Філарета Коллеси).

Що ж до ініціатив українців, то тут варто згадати скульптурні погруддя на фасаді Народного дому, урочисто відкритого 1 січня 1901 року[5]. Про це одна з наших наступних розповідей. 

З властивою йому дотепністю про пам’ятник Кілінському написав уродженець Стрия Корнелій Макушинський(1884-1953) у збірці «Kartki z kalendarza». Дозволю собі цитату:

Przystanąłem przed domem podobnym do wojskowych koszar: to moja szkoła. Przed nią stoi pomniczekJana Kilińskiego. Bóg raczy wiedzieć dlaczego właśnie jego? Może na tę pamiątkę, że nauczyciel mówiłzawsze do młodego kretyna:

— Daj sobie spokój z nauką i lepiej idź do szewca!

Teraz odsyłają młodzieńca albo do diabła, albo do innych zawodów, dawniej z niewiadomych powodówodsyłano go zawsze do szewca, nie bacząc na to, że gdyby połowa młodzieży posłuchała dobrej rady,mielibyśmy miliony wybornych szewców, co byłoby może z większym dla społeczności pożytkiem. Stoitedy przed moją szkołą pan pułkownik Kiliński, strasznie poczciwy, ale jakiś bardzo dziwny. Ma młodzieńczą twarzyczkę i wąsik figlarny; aby się nie wykopyrtnąć ze świetnego pomnika, oparty jest jedną nogą o przybudówkę z piaskowca, ale drugą czyni ruch zamaszysty na temat: „Naprzód, Polacy!”

Znam w Polsce trzy figury pułkownika, a każda „na ten sam manier” jest uczyniona; bohater dzierży wlewej ręce chorągiew, a w prawej szablicę. Tylko że ten „mój” Kiliński jest Kilińskim zdrobniałym, niepokaźnym, biedniutkim. Wedle stawu grobla. Biedne wonczas miasteczko nie mogło większego wystawić bohatera, ale pięknie to o nim świadczy, że ma choć takiego.

Jan Stanisław i jeszcze kilku imion Bystroń urąga mojemu miasteczku i twierdzi hardo, że jego miasteczko na Śląsku jest znaczniejsze i piękniejsze. A ja mu na to:

— A pomnik Kilińskiego masz?!

Otwarł usta ze zdumienia i dotąd zamknąć ich nic może!

У нещодавно оприлюднених спогадах Рудольфа Мотхеса(1875-1968)[6], який у роки Першої світової війни як льотчик у складі відповідного підрозділу німецької Південної армії побував у Стрию, зустрічаємо здивування з того, як у місті двоєдиної монархії може стояти пам’ятник борцю за незалежність Польщі, проти центральної влади і Габсбургів. [7] Звісно перебільшуючи, - проти останніх Кілінський не боровся, хоча й був інтернований австрійцями у 1809 році, - Мотхес мимоволі вказав на важливість польської національної міфології, яка у такому маркуванні міського простору дозволяла одночасно відчути свою ідентичність та пригадати легендарне героїчне минуле, на яке можна було спиратися у подальших політичних змаганнях.

Пам’ятник  простояв до початку 1919 року, коли у розпалі польсько-української війни за нез’ясованих обставин був зруйнований. У фейлетоні колишнього стриянина написаному десять років по тому читаємо: «Перед могутньою шкільною будівлею при вулиці Собеського(сьогодні вул. Євгена Коновальця М.З.) безпорадно стирчить постамент, на якому височів, до часу панування Петлюри, пам’ятник Кілінському…  »[8] Наприкінці лютого 1919 року Симон Петлюра справді недовго перебував у Стрию. Директорія на допомогу Галицькій армії направила у числі інших з’єднань окрему Козятинську піхотну бригаду. Збереглося фото http://sommerfeld-sommerfeld.blogspot.com/search?updated-max=2013-12-01T01:32:00-08:00&max-results=7 вояків бригади поблизу того місця де стояв пам’ятник. Можемо припустити, що саме вони причетні до демонтажу.

Лише у березні 1929 року зрушила з місця справа відбудови пам’ятника Кілінському. Комітет зібрав певні кошти(у списках значилося близько ста жертводавців, а староста Поячковський особисто передав 500 злотих) та отримав зменшену модель від львівського скульптора Петра Войтовича(1862-1938). Одночасно замовлено камінь з Поляниці. З нього у 1927 році вже виготовлено скульптуру Діви Марії поблизу костелу. Залишалося дискусійним питання обрання місця для пам’ятника, оскільки керівництво гімназії наполягало на його перенесенні, для прикладу, на початок вулиці Міцкевича(сьогодні проспект В’ячеслава Чорновола). Взяли гору практичні міркування, оскільки зберігся цоколь, то пам’ятник вирішили встановити на старому  місці.[9]

Однак встигнути, як планувалося, до 3 травня не вдалося і відкриття провели 10 листопада.[10]
 Та колишньої слави зажити йому вже не вдалося.

До наших днів пам’ятник не зберігся. Його місце, що довго стояло пусткою, на деякий час зайняло погруддя Віталія Примакова(1897-1937). А нині своє семантичне поле творить монумент вже українському національному герою Степану Бандері.

---

[1] Gazeta Stryjska, 1893, nr.8, 15 wrzesnia;

[2]Ґжеґож Россолінскі-Ліебе Історія Львова в його політичних пам'ятниках //  http://www.lvivcenter.org/download.php?newsid=1075&fileno=1 .

[3] Gazeta Lwowska, 1900, nr.205, 7 wrzesnia, s.3;

[4] Сьомочкін І. «Вівтарі народу» Пам’ятники Адамові Міцкевичу й Тарасові Шевченку у Львові //Пам’ятки України. – 2004.- №1. С.114;   

[5] Пастух Роман, Степан Пахолко Скульптурний ансамбль Народного дому. Хто його автор? // Рідне поле, 2012, 27 липня, с.9;

[6] http://www.quelle-optimal.de/pdf/rudolf_mothes_erinnerungen_teil_b_pdf.pdf

[7] «In Stryj stand ein Denkmal des Jan Kilinski. Ich erkundigte mich nach den Verdiensten dieses

Mannes. Er war Schuhmacher in Warschau und kämpfte gegen Habsburg für ein unabhängiges

Polen. Es war eine Eigenheit der Doppelmonarchie, dass man in den Gebieten der verschiedenen

Nationalitäten Denkmäler der nationalen Märtyrer fand, die sich gegen die Zentralgewalt und die

Monarchie auflehnten.»

[8] Jan Druzba Stryj z lotu wrobla // Echo Karpackie, 1929, nr.1, 3 stycznia, s.2-3;

[9]O pomnik Kilinskiego// Echo Karpackie, 1929, 10 marca; 14 kwietnia;

[10] Glos Drohobycko-Boryslawsko-Samborsko-Stryjski. 1929, nr.29, s.7;