Битва біля Мадженти. Адольф Івон(1817-1893) Джерело: http://1815-1918.blogspot.com
Мало кому відомо, що у доробку Юрія Федьковича, який у ті роки проходив службу у 41 піхотному полку , є вірш «Під Маджентов»:Гей, у полі, у полі
Там літають соколи.
Летя, літають, сумненько гукають,
Аж мене серце болить.
Ой серденько, серденько
Чого ж тобі тяженько?
Канони грають, кулі заспівають –
Най ти буде радненько.
Буде, буде радненько:
Буде рано-раненько
Сонце сходити перестанеш жити...
Гуляй, гуляй, серденько!
Ой сонечко сходило,
Туманами си вкрило –
Канони грали, кровйов розливали…
Після 1832 року рекрути з околиць Стрия поповнювали цісарський і королівський піхотний полк № 9. Відомий з 1725 року, порядковий номер полк отримав у 1769 р. За старою традицією, власниками-кураторами полку були: маркіз Лос Ріос; у 1757-1798 рр. граф Карл Клерфо де Круа (1733-1798), його ім'я надано з'єднанню у 1888 році на вічні часи). У 1802 році князь Адам Чарторийський отримав уже галицький полк, який згодом рекрутувався з числа наших краян. 1825-1839 рр. — Вільгельм Штайнфюрт, як власник керував полком від імені імператора і мав широкі повноваження щодо оснащення, навчання, спорядження частини, а також призначення на посади. До 1870-х років власником полку могла бути тільки реальна, жива людина, і з її смертю змінювався й власник. Мати за власника полку імператора або членів його родини вважалося особливо почесним. Пізніше ця посада стала суто декоративною й була перейменована: власник полку перетворився на почесного шефа, котрим — за заслуги — могли призначати генералів австрійської армії, ерцгерцогів або іноземних монархів. У 1832 році полком командував Генріх Орландіні, з 1835 – полковник Христофор Шмідль.
Станом на 1842 рік в Стрию розташовувався штаб полку: полковник Франц Фіхтль, підполковник Йозеф Пелікан, майори Йозеф Вандерштадтс, Алоїз фон Гаєрфельд, Карл Гаус. Солдати перебували у казармах на місці колишнього замку.
Командиром полку у 1850 році був полковник Карл Гаус. За кілька років він вийде на спочинок і у званні генерал-майора мешкатиме в Стрию. Після австро-франко-італійської війни 1859 року командний склад полку: командир полковник Франц Тун-Гогенштайн(1826-1888), оберст-лейтенант Адольф Баумбах, майори Карл Кьонігштерн, Вільгельм Фодермаєр, Карл Зелр, Марк Мароєвич, капелани Антон Творкевич і Климентій Літинський, лікарі Вольфганг Тауссінг і Франц Ледергофер, аудитор Франц Шібаль, полковий ад’ютант Ігнатій Рьоссель. Командири полку 1860-1870-х,: Прохаска, Адольф Баумбах, Фердинанд Рюбер, Рудольф Кройтнер фон Татенбург. Штаб в різний час поміщено у містах Германштадт, Оломоуць, Львів, Ярослав. У Стрию перебував резервний батальйон і управління поповнень.
Лицьовим кольором полку за традицією залишався яблучно-зелений(apfelgrün). Штани – блакитні, білий кітель із золотими ґудзиками, після реформи 1869 року, став темно-синім.
У річницю легендарної битви 4 червня 1862 року (надалі ця дата стане полковим святом) відбулося урочисте відкриття обеліску. До Стрия прибули генерал- майор Франц фон Райхард, фельдмаршал-лейтенант емерит Йоган фон Шантц, командири полків (стрийського — полковник Франц Тун-Гогенштайн(1826-1888), 51-го піхотного — полковник Густав Фрагнерн); майор Кьонігштерн та гауптман Лазаревич відповідно з офіцерською делегацією і депутацією 77-го піхотного полку; військові з львівських гарнізонів, духовенство зі Стрия і околиць, урядники різноманітних установ, магістрат і міський комітет, місцеві вчителі. Зібралося чимало рідних і близьких загиблих[2]. Ще напередодні надвечір військовий оркестр 51-го піхотного полку виконав "Вечірню зорю", а зранку батальйон майора Едлена фон Ройбера, що квартирував у Стрию, з маршем рушив до монумента, де вже вишикувався елітний загін ветеранів італійської кампанії під командою пораненого під Сольферіно і нагородженого військовим Хрестом за Заслуги гауптмана Пауля фон Блюменфельда. Вступне слово виголосив генерал-майор Райхард. А рівно о дев'ятій розпочалося Богослужіння і посвячення пам'ятника. Його провів капелан Львівського гарнізонного шпиталю фон Валья. Сучасники згадують, що найбільше враження справив прохід загону 30 ветеранів-інвалідів з помітними рубцями, хто без руки, а хто без ноги… Очевидець записав: «Ясні та дружні промені слало сонце цього пам’ятного дня крізь різнобарв’я знамен, що оточили простір, у центрі якого під біло-червоним(кольори Галичини М. З.) покровом височів монумент». 15-ти футовий (чотири з половиною метри) пам'ятник з дрібнозернистого пісковику виготовив, на той час ще молодий, а у майбутньому один з найвідоміших європейських скульпторів Ципріян Годебський (1835-1909).
У його доробку пам'ятник А. Міцкевичу у Варшаві, композиція "Визволення" у столиці Перу Лімі, надгробки композитора Гектора Берліоза і письменника Теофіля Готьє і навіть бронзове погруддя Т. Шевченка, яке він виготовив на замовлення М. Володкевича у 1904 р. для Львова. Необхідні кошти зібрали офіцери колишніх 2 і 3 батальйонів полку, які були приєднані до піхотного полку № 77 ерцгерцога Карла Сальватора принца Тосканського. Скульптурна композиція оточена кам’яними гарматами і огороджена ланцюгом, площею 20 кв. сажнів, містилася на постаменті, до якого вели сходи. Вона складалася зі знамен і геральдичних щитів з військовими емблемами, оздобленими дубовим листям. Щити містили написи німецькою: "Нашим братам по зброї, які загинули на полі Честі, у битвах біля Мадженти і Сольферіно. На вічну пам'ять від офіцерського корпусу піхотного полку № 9 Гартмана-Клярштейна". Останнє речення дублювалося польською мовою. Загалу здебільшого відоме число 488 загиблих. Однак це лише кількість втрат рядового складу. На восьми бічних щитах було викарбовано імена ще 17-ти офіцерів, зокрема і командира полку Карла Губачека (полковник Губачек очолив полк щойно на початку 1859 року, а службу в ньому розпочав ще у 1820-х рр. і пройшов всі щаблі військової кар'єри, загинув у числі перших поблизу Мадженти).
- Франц Фридріх Штромфельд
- Фердинанд Монденгайм
- Генріх Шубік
- Антон Інгерл
- Прокоп граф Гартман
- Карл Дрдацькі фон Остров
- Франц Ягилович
- Роберт Райценштайн
- Леопольд Кірхгоф
- Аквілін Пьошль
- Едмунд Ріль
- Алоїз Ліпольд
- Клеменс Кобак
- Потап Томюк
- Йозеф Шиндлер
- Рудольф Бауснерн
У 1891 році пам’ятник відновили з ініціативи полковника Леопольда Грівічіча. Військове міністерство за рік до того подарувало вісім старовинних гармат. Фельдмаршал Ерцгерцог Альбрехт пожертвував 200 гульденів. Для реставрації запросили скульптора Юліана Марковського(1846-1903). З тернопільського каменю виготовлено сходинки. Монумент прикрасили 13 мармурових табличок з написами.
Монумент не зберігся. Наразі не вдалося відшукати документів про його демонтаж, тож, покликаючись на мистецтвознавця Юрія Бірюльова, здебільшого вважають, що пам’ятник розібрано у 20-х роках минулого століття. Переглядаючи тогочасні газети натрапляємо на згадку про залишки поспіхом розібраного монументу на території якогось із полків місцевого польського гарнізону[3]. Водночас дописувач зізнався, що пам’ятник був справжньою окрасою парку «Вільшина».
Тут варта уваги майже анекдотична пригода ще австрійських часів. Якось офіцери, прибираючи біля пам’ятника зібралися скосити траву, що густо поросла довкола, зненацька були зупинені бургомістром Людвигом Гьотінгером(1837-1899), який угледів шкоду орендарю покосів. Покликаний орендар зажадав 2 злотих, які одразу ж отримав. «Коментарі зайві» - писали газетярі[4]… Прикрість ситуації в іншому – майор на пенсії Гьотінгер сам воював Італії у 1859 році в складі 30 піхотного полку і брав участь у битвах при Мадженті і Сольферіно.
Дві з восьми гармат до нашого часу збереглися у м.Самборі по вулиці І. Франка поблизу Будинку офіцерів. До слова, їх нещодавно перемістили на площу Ринок. Доречним буде згадати, що у обох містах містилися батальйони однойменних полків. Ніби доводячи відому тезу «Ніщо не зникає без сліду», у австрійському цифровому архіві пощастило виявити світлини монумента зроблені впродовж 1915 - 1917років.
AT-OeStA/KA BS I WK Fronten Galizien, 10796, Stadtpark in Stryj
У 1965 році Стрийський краєзнавчий музей придбав дві гладкоствольні 12- фунтові гармати виготовлені в цісарсько-королівській ливарні, відомій художніми виробами з металу поблизу містечка Маріацелль (Maria Zell) в Штирії у 1849 році. Незабаром їх встановили на музейному подвір'ї. Прийнято вважати, що це все, що залишилося у місті від меморіального комплексу у "Вільшині[5].
[1] Sypniewsky, Alfred Geschichte des k. u. k. Infanterie-Regimentes Feldmarschal Carl Joseph Graf Clerfayt de Croix Nr.9. - Jaroslau, 1894; [2] Bukowina, 1862, 12 Juni, s.2. [3] Echo Karpackie, 1929, 14 kwietnia, s.2; [4] Gazeta Stryjska, 1893, 15 sierpnia, s.3. [5] Закусов М. Пам’ятник, якого немає // Гомін волі, 2010, 26 червня; Закусов М., Кравець З. Старий Стрий. Вид. 2-ге, випр. і доп. - Стрий: ВД "Укрпол", 2018.
